«Про внесення змін до окремих законодавчих актів України, спрямованих на правовий захист життя дитини в період від зачаття до народження»
Ціллю закону являться приведення національного законодавства України у відповідність з об’єктивними науковими даними про початок життя дитини в момент зачаття і її розвиток до народження. Рівно як і приведення національного законодавства України у відповідність з міжнародними законодавчими актами, ратифікованими Україною, а саме: з загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права, які викладені в Декларації прав дитини (прийнята резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року):
«дитина, зважаючи на її фізичну і розумову незрілість, потребує спеціальної охорони і турботи, включаючи належний правовий захист, як до, так і після народження»
і Конвенція про права дитини (схвалена резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН) від 20 листопада 1989 року:
ст. 1
«Для цілей цієї Конвенції дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше».
ст. 2
«1. Держави-учасниці поважають і забезпечують всі права, передбачені цією Конвенцією, за кожною дитиною, яка перебуває в межах їх юрисдикції, без будь-якої дискримінації незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров’я і народження дитини, її батьків чи законних опікунів або яких-небудь інших обставин.
2. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпечення захисту дитини від усіх форм дискримінації або покарання на підставі статусу, діяльності, висловлюваних поглядів чи переконань дитини, батьків дитини, законних опікунів чи інших членів сім’ї.»
На питання чи являється зигота (запліднена яйцеклітина) людською істотою об’єктивні дані біології і генетики відповідають стверджувально. Відповідно, людська істота від зачаття до народження являється дитиною і підпадає під дію і захист цих міжнародних актів, ратифікованих Україною. Національне законодавство має бути приведене у відповідність з цими нормами. Згідно частини 1 статті 9 Конституції України:
«Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України».
Також, згідно частини 2 статті 19 закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004р. № 1906-IV:
«Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору» .
Перш за все, це має стосуватися захисту основного права людини і дитини – права на життя. Починати потрібно з приведення у відповідність до міжнародних норм юридичного визначення поняття «дитина» і » дитинство » в національному законодавстві. А саме:
абзацу 2 статті 1 закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001р. № 2402-III, який на даний час викладений слідуючим чином:
«У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні: дитина — особа віком до 18 років (повноліття)».
Визначення «особа» не є коректним у даному випадку. Особа — людський індивід як суб’єкт соціальних та юридичних відносин і свідомої діяльності. Виходячи з даного визначення, людська істота набуває статусу людини (індивідуума), захищеного законом, лише у випадку, якщо таким його визнає сучасний йому соціум. Позбавлення статусу людини людських істот на основі їх невідповідності деяким соціально обумовленим стандартам веде до дискримінації і геноциду. Таке явище справедливо засуджується міжнародним та національним законодавством. Конвенція ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789-ХІІ від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991. Згідно з Конвенцією, в квітні 2001 прийнято закон «Про охорону дитинства». Для запобігання дискримінації пропонована законопроектом редакція наближує визначення до міжнародної Конвенції про права дитини:
«Дитина — кожна людська істота з моменту зачаття до досягнення 18 років (повноліття)».
Аналогічно необхідно внести відповідні зміни до абзацу 3 статті 1 закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001р. № 2402-III, виклавши його у наступній редакції:
«Дитинство — період розвитку людини з моменту зачаття до досягнення повноліття».
Далі, у відповідність з вимогами міжнародного законодавства щодо забезпечення дитині належного правового захисту «як до, так і після народження», вносяться відповідні зміни до частини 1 статті 3 «Основні принципи охорони дитинства» закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001р. № 2402-III:
«Всі діти на території України, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, рівня фізичного і психічного розвитку як до так і після народження, віку, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров’я та народження дітей і їх батьків (чи осіб,
які їх замінюють) або будь-яких інших обставин, мають рівні права і свободи, визначені цим Законом та іншими нормативно-правовими актами»;
до частини 1 статті 6 «Право на життя та охорону здоров’я» закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001р. № 2402-III:
«Кожна дитина має право на життя з моменту визначення її зачатою за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я»;
до пункту 1 частини 2 статті 10 «Право на захист від усіх форм насильства» закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001р. № 2402-III:
«Держава здійснює захист дитини від усіх форм фізичного і психічного насильства, образи, недбалого і жорстокого поводження з нею, експлуатації, включаючи сексуальні зловживання та штучне переривання вагітності (медикаментозне, хірургічне, народні методи), у тому числі з боку батьків або осіб, які їх замінюють».
Аналогічне доповнення вноситься в пункт 1 статті 8 «Державний захист права на охорону здоров’я» закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19.11.1992 № 2801-XII:
«Держава визнає право кожного громадянина України, в тому числі і дитини, як до, так і після народження, на охорону здоров’я і забезпечує його захист».
А також в пункті 1 cтатті 10 «Обов’язки громадян у сфері охорони здоров’я» закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19.11.1992 № 2801-XII:
«Громадяни України зобов’язані піклуватись про своє здоров’я та здоров’я дітей, як до, так і після народження, не шкодити здоров’ю інших громадян».
На даний час діти до народження сприймаються в системі охорони здоров’я не як люди, які потребують охорони і турботи, а як якісь «запліднені яйцеклітини», «ембріони», «плідні яйця», «плоди» і т.п., що несуть загрозу життю, здоров’ю і соціальному благополуччю вагітної жінки, сім’ї та всього суспільства. Їхні останки відомча практика відносить до медичних відходів класу Б. До того ж зачаті діти, їхні органи і тканини являються об’єктом купівлі-продажу, матеріалом для медико-біологічних маніпуляцій (допоміжні репродуктивні технології, кріоконсервування і т.д.), сировиною для виробництва ліків, косметики і продуктів харчування.
В Україні більшість зачатих дітей гине до свого народження насильницькою смертю в результаті абортивної дії внутрішньоматочних і гормональних засобів контрацепції, хірургічного і медикаментозного переривання вагітностей, вживання допоміжних репродуктивних технологій. Ця ситуація неминуче приводить до трагічних наслідків і для всього суспільства, і для системи суспільної охорони здоров’я, що де факто перетворилася в систему знищення народу України.
В законопроекті пропонується дати визначення «зачаття» і «момент народження», шляхом доповнення закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19.11.1992 № 2801-XII статтею 57.1.
«Стаття 57.1. Зачаття і народження дитини
1. Зачаттям дитини являється момент запліднення чоловічою статевою клітиною жіночої статевої клітини і виникнення нової людської істоти.
2. Медична організація, в якій встановлений факт зачаття, реєструє зачату дитину.
3. Моментом народження дитини являється момент відділення дитини від організму матері за допомогою пологів«.
Законопроект грунтується на сучасних наукових уявленнях про зачаття (запліднення), коротко викладених у примітці до статті 1 «Статтей Сан-Хосе».
«Зачаття» (запліднення) – це з’єднання ооцита і клітини сперми (більш точно – злиття мембран ооцита і сперматозоїду при контакті), що дає початок новому і особливому живому людському організму – ембріону. Ембріон виникає тоді, коли більше не існує гамети, а їхній генетичний матеріал був включений в створення нового індивідууму, який бере початок від їхнього об’єднання. Див., напр., Sadler, T.W. Langman’s Medical Embryology, 7th edition. Baltimore: Williams & Wilkins 1995, с. 3 (де відмічається, що «розвиток людської істоти починається із запліднення, процесу, за допомогою якого чоловічий сперматозоїд і жіночий ооцит об’єднуються, щоб дати початок новому організму…»); Moore, Keith L. and Persaud, T.V.N. The Developing Human: Clinically Oriented Embryology, 7th edition. Philadelphia: Saunders 2003, с. 2 (де наголошується, що «з’єднання ооциту і сперми під час запліднення» відзначає «початок нової людської істоти»).
Окрім цього, для цілей даної статті, будь-який процес, в результаті якого створюється новий живий людський організм, повинен розумітися як різновид «зачаття». Наприклад, в окремих випадках на ранніх стадіях розвитку ембріона деякі клітки відділяються від ембріона і, за допомогою процесу внутрішнього відновлення і регуляції, стають окремим живим людським організмом – монозиготним (ідентичним) близнюком вихідного ембріона. У таких випадках, життя близнюка починається швидше з цього процесу, чим з процесу злиття сперматозоїда і ооциту. Існують також наукові технології (включаючи перенесення ядра соматичної клітки, також відомий як клонування, але не обмежуючись ним), при використанні яких отримує існування новий окремий людський індивідуум на ембріональній стадії розвитку. Всі подібні технології розглядаються як «зачаття» для цілей даної статті.
Незалежно від того, яким чином окремий член людського роду почав своє життя, він або вона, на кожній стадії розвитку має право на визнання своєї невід’ємної гідності і захист своїх невідчужуваних прав людини.
Примітки до «Статей Сан-Хосе». Примітки до статті 1.
У відповідність з вищевикладеним, до частини 2 статті 25 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 № 435-IV вносяться такі зміни:
«2. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її зачаття.
Державою охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини, на рівні з народженою дитиною. «
також до частин 1, 2 статті 6 Сімейного кодексу України від 10.01.2002 № 2947-III:
«1. Правовий статус дитини має особа з моменту зачаття до досягнення нею повноліття.
2. Малолітньою вважається дитина з моменту зачаття до досягнення нею чотирнадцяти років.»
Логіка законопроекту полягає в тому, щоб визнати суб’єктом правових відносин дитину до народження. Реєстрація зачатих дітей необхідна для охорони їх життя і здоров’я до народження і запобігання штучним абортам. За українськими законами, що діють на сьогоднішній день, дитина перетворюється із знеособленого «плоду» в дитину лише у момент пологів. Лише після цього відбувається правове визнання дитини як людини, життя якої захищається законом. На сьогоднішній день в системі Міністерства охорони здоров’я враховуються лише вагітні жінки, що виношують зачатих дітей. Виключно вони є суб’єктами права і пацієнтами. Пацієнтами, яким при щонайменшій загрозі їх здоров’ю або соціальному благополуччю, системою охорони здоров’я фактично нав’язуються послуги з переривання вагітності. Це підтверджується частиною 3 статті 57 «Заохочення материнства. Гарантії охорони здоров’я матері та дитини» закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19.11.1992 № 2801-XII, яку даний законопроект доповнює словами «до моменту зачаття дитини.»
В статтю 48 закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19.11.1992 № 2801-XII вводяться положення про заборону допоміжних репродуктивних технологій, в процесі вживання яких свідомо знищуються зачаті поза материнським організмом діти, і про кримінальну відповідальність, як за вживання таких технологій, так і за використання клітин, тканин репродуктивних органів і ембріонів людини для промислових цілей.
В даний час кількість дітей, зачатих в пробірках ніяк не враховується, їх подальше використання і утилізація ніяк не контролюється. Невідома навіть ні точна кількість дітей народжених за допомогою ДРТ, ні кількість циклів екстракорпорального запліднення (ЕКЗ), ні кількість клінік, які цим займаються. Найбільш авторитетне джерело статистики по допоміжних репродуктивних технологіях — Українська асоціація репродуктивної медицини (УАРМ). Далеко не всі клініки готові «прозоро» проводити статистичні дослідження по циклам ЕКЗ. В результаті чого, в статистичні звіти не попадають результат по проведеним циклам ЕКЗ. По даним медиків, щорічно в країні проводиться біля 10 000 циклів ЕКЗ, в результаті яких народжується 2,5 тисячі дітей. Як правило, при кожному циклі ЕКЗ створюється набагато більше ембріонів, ніж потрібно для переносу в організм жінки. З тих, кому «пощастило» бути використаними для переносу, до пологів ледве доживає одна четверта. Та, більшість зачатих у пробірках дітей заморожується, знищується, використовується для наукових досліджень, виробництва стовбурових клітин і тому подібне. Таким чином, можна говорити про сотні тисяч екстракорпоральних абортів на рік. Щоб запобігти і подальшому знищенню дітей, до частини 6, 7 статті 281 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 № 435-IV вноситься заборона на проведення лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій на рівні з проведенням штучного аборту і штучного переривання вагітності.
Значні концептуальні зміни внесені в статтю 50 закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19.11.1992 № 2801-XII. У ній дані визначення штучного аборту і переривання вагітності, що відповідають рівню розвитку сучасних біомедичних технологій і дозволяють адекватно оцінювати кількість дітей, життя яких штучно уриваються до народження, проводити заходи по їх правовому захисту.
В сучасному українському суспільно-політичному дискурсі, медичній і юридичній практиці штучний аборт розглядається як синонім штучного переривання вагітності, негативні наслідки якого полягають виключно в потенційних загрозах для здоров’я жінки, які до того ж явно недооцінюються (зокрема, зв’язок переривання вагітності з онкологічними захворюваннями, такими як рак молочної залози).
Однією з причин масового розповсюдження абортів, а саме: у 2012 році зареєстровано 141 396 абортів по Україні що становить 12,36 на 1000 жінок репродуктивного віку та 27,6 на 100 пологів, являється недосконалість законодавства про охорону здоров’я громадян. Відповідно до цього закону аборт не є умисне вбивство живого організму, умисне «вигнання плоду», а всього лиш медична процедура переривання вагітності.
Ситуації, що склалася, сприяють звичні визначення аборту, спочатку засновані на застарілих уявленнях про нерозривний зв’язок життя зачатої дитини, до його народження, і вагітності як фізіологічного стану його матері. Подібні визначення були виправдані в ХIХ – першій половині ХХ століття. Але в даний час вони втратили свою наукову коректність. Більше того, вони перешкоджають виробленню адекватного уявлення про суть і масштаби проблеми, блокують вживання дієвих заходів по її подоланню.
Адже, в наші дні ситуація змінилася докорінно. Так, в світі щорічно проводяться мільйони штучних запліднень поза материнським лоном за допомогою допоміжних репродуктивних технологій (ДРТ). На зустріч ДРТ рухається розвиток неонатології. Вже зараз по стандартах Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) живонародженими визнаються діти з масою тіла 500 грам. В окремих випадках успішно виходжуються діти вагою менше 300 грам. Поки ця зустріч ДРТ і неонатології не сталася, вводиться інститут сурогатного материнства. Цілком імовірно, що вже в недалекому майбутньому з’являться технології повного циклу вирощування дітей поза жіночим організмом. Легалізація подібних біомедичних технологій, включення їх в програми державного фінансування, дозволяють передбачити, що саме на них робиться ставка як на перспективний спосіб виробництва необхідного елітам кількості людей із заданими властивостями. Що в перспективі, цими технологіями передбачається замінити природну репродукцію людини, яка в наші дні штучно пригнічується за допомогою масового поширення так званих «сучасних внутріматочних і гормональних засобів контрацепції». Дія цих засобів, в числі іншого, викликає загибель зачатих дітей за допомогою перешкоди їх імплантації, ще до того моменту як факт вагітності може бути встановлений стандартними діагностичними процедурами, заснованими на виявленні гормональної реакції жіночого організму на прикріплення дитини до стінки матки. Поряд з цим прибічники евтаназії в країнах Заходу заявляють про необхідність легалізації так званого «постнатального аборту» — умертвіння новонародженої дитини після пологів.
Виходячи з вищевикладеного, методично вірне визначення поняття «штучний аборт» є наступним: «Штучний аборт (від лат. aborior – припиняти, переривати) – штучне переривання життя дитини в період від її виникнення при зачатті (заплідненні) до досягнення дитиною рівня фізичного розвитку, що відповідає критеріям живонародження, встановленим чинним законодавством».
З пропонованого визначення штучного аборту видно, що штучні аборти здійснюються не лише за допомогою хірургічного або медикаментозного переривання вагітності, але і за допомогою абортивної дії внутріматочних і гормональних засобів контрацепції, а також екстракорпорального переривання життя зачатих штучним шляхом дітей на ембріональному етапі їх розвитку.
Для забезпечення правового захисту дітей до народження на ряду з класичними медикаментозними і хірургічними абортами (перериваннями вагітності), необхідно враховувати і законодавчо регулювати контрацептивні і екстракорпоральні аборти.
Наступний блок змін вноситься до Кримінального кодексу України. Він покликаний забезпечити виконання змін, перерахованих вище.
Варто відмітити, що до 1955 року в нашій країні і 1970-х роках в країнах Заходу штучні аборти кримінально переслідувалися, оскільки справедливо розглядалися не лише як вбивство дитини до народження, але і загроза суспільній безпеці. Адже ухилення громадян від дітородіння несе для всього суспільства набагато тяжчі наслідки, що загрожують його вимиранням, ніж відмова платити податки або служити в армії.
Законопроект пропонує введення в Кримінальний Кодекс України статтю 115.1. «Вбивство дитини від зачаття до народження», що відповідає положенням вказаних вище міжнародних законодавчих актів, ратифікованих Україною і доктринальним уявленням сучасної науки про життя і розвиток дитини до народження. Об’єктом злочинів є життя дитини від зачаття до народження. Суб’єктом злочину, передбаченого статтею 115.1 Кримінального Кодексу України, може бути осудна фізична особа, що досягла 14-річного віку, за винятком матері (тієї жінки, що виношує дитину). Вбивство дитини від зачаття до народження може буті простим (ч. 1 ст. 115.1) і кваліфікованим, тобто при обтяжуючих обставинах (ч. 2 ст. 115.1) по аналогії з вбивством після народження, що підпадає під дію статті 115 діючого Кримінального Кодексу України.
Вбивство власної виношуваної дитини матір’ю розглядається в якості привілейованого злочину, тобто при пом’якшувальних обставинах. Для надання такому вчинку адекватного визначення, водиться стаття 117.1. «Умисне вбивство матір’ю зачатої дитини до її народження», яка складена і буде застосовуватися по аналогії з діючою, статтею 117 «Умисне вбивство матір’ю cвоєї новонародженої дитини».
Стаття 117.2. «Схиляння, примушування матері до вбивства зачатої дитини до її народження» вводиться для захисту вагітної жінки і виношуваної нею дитини.
Стаття 134 «Незаконне проведення аборту» підлягає відміні, тому що вона направлена виключно на охорону життя і здоров’я вагітної жінки від непрофесійного штучного переривання вагітності і на забезпечення гарантій некараності вбивства дитини аж до його народження особами, що мають вищу медичну освіту відповідного профілю.
Стаття 321.1. «Незаконний обіг засобів для проведення штучного аборту і засобів контрацепції з абортивною дією» вводиться з ціллю припинення абортів, що здійснюються в результаті абортивної дії засобів внутрішньоматочної і гормональної контрацепції та припинення проведення лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій. Департамент охорони здоров’я, Освіти і Соціального Забезпечення США дав наступне визначення аборту: «Всі заходи, що зменшують життєздатність зиготи (заплідненої яйцеклітини) у будь-який час від моменту запліднення до завершення пологової діяльності є, в строгому сенсі, діями, що викликають аборт». Більшість зачатих дітей гинуть саме через контрацептивні аборти. У внутріматочних засобів (ВМЗ) «контрацепції» основна дія саме абортивна – запобігання імплантації зачатої дитини. Теоретично, жінка з ВМЗ може зачинати і непомітно для себе абортувати декілька дітей в рік. В гормональних засобах контрацепції запобігання імплантації один з трьох механізмів дії поряд з двома власне контрацептивними – придушення дозрівання яйцеклітини і згущування слизу шийки матки. Відповідно до наказу Міністерства охорони здоров’я України від 21 січня 2014 року №59, за результататми Медико-демографічного обстеження населення України (МДОУ) у 2007, 48% заміжніх жінок повідомили, що у даний час користуються сучасними методами контрацепції, з них 18% користуються методом ВМК. Це мільйони мікроабортів в рік. На пропаганді і просуванні абортивних засобів контрацепції засновані всі основні програми профілактики абортів Міністерства охорони здоров’я України. При цьому, абортивна дія цих засобів приховується виробниками і лікарями. Що явним чином порушує гарантоване законом право споживачів медичних товарів і послуг на здобуття достовірної і доступної для розуміння інформації про механізм їх дії на організм людини, побічних ефектах, можливих ускладненнях і протипоказаннях. Абсолютно логічним є віднесення цих засобів до категорії суспільно небезпечних і таких, що несуть загрозу життю дітей до народження. З чого витікає необхідність обмеження обороту цих засобів по аналогії з сильнодіючими або отруйними речовинами.
Зміни, що вносяться в частину 1 статті 161 «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань», призвані захистити людську гідність дитини незалежно від її «рівня фізичного і психічного розвитку до або після народження, віку, стану здоров’я.» Порушення права дитини на життя в період від зачаття до народження є прямим наслідком повного приниження її людської гідності.